«Привиди у Венеції» — третя частина голлівудської серії про Еркюля Пуаро
Фільм «Привиди у Венеції» – третя частина голлівудської серії про Еркюля Пуаро. Такої книги в Агати Крісті не існує, сценарій є оригінальним. Чи вдалося Кеннету Брана наблизитися до стилю письменниці?
У світовий прокат вийшов детектив "Привиди у Венеції", в якому британський актор і режисер Кеннет Брана продовжує серію про Еркюля Пуаро. Попередні дві стрічки, де Брана сам виконував роль сищика, "Вбивство у «Східному експресі»" і "Смерть на Нілі", базувалися на класичних романах Агати Крісті. "Привидів у Венеції" Брана зняв за сценарієм Майкла Гріна (який містить елементи з роману Крісті "Вечірка на Геловін"). Цього разу на екрані з'являється сама письменниця, яка створила Пуаро. Розповідаємо, чи вдався Кеннету Брана цей експеримент.
Б'є годинник на площі Святого Марка. Хвилі розбиваються об човни, які проходять під низькими мостами. Над водою — туман, і настають сутінки. У повітрі видно силует базиліки Санта-Марія-делла-Салюте, яку колись побудували венеціанці як подяку за порятунок від чуми. Мовчки курсує гондола, і в ній — вже знайомий нам Еркюль Пуаро.
В Європі тривожна післявоєнна доба, 1947 рік. Найвеличніший сищик пішов у відставку: насолоджується круасанами та капучіно зранку і не звертає уваги на натовп прохачів. Проте його спокій порушує стара знайома, яка пропонує розгадати одну особливо складну справу.
Коли британець Кеннет Брана вперше випустив свою версію Пуаро у фільмі "Вбивство у Східному експресі" (2017 рік), публіка недовірливо спохмурніла. Критика побурчала, але збори були прийнятними; Брана бажав продовжувати. Здається, для нього проза Агати Крісті — це те саме, що для Пуаро Венеція: одночасно затишне, але жахливе місце. "Смерть на Нілі" закріпила успіх. Детективний сюжет, трохи перероблений з урахуванням вимог сучасності, колоритні персонажі з самим Браною на чолі і видатна краса декорацій — як природних, так і побудованих в студії (нікому раніше в голову не приходило робити екранізації детективів Крісті такими масштабними і дорогими). "Привиди у Венеції" — третя глава епопеї. Поки що найбільш самобутня і інтригуюча.
Насамперед такого роману у Агати Крісті немає. «Вбивство у Східному експресі» та «Смерть на Нілі» — класика, а ось покладене в основу нового фільму «Вечірка на Геловін» — пізній, не надто відомий текст, який вважається невдалим. При цьому дія його відбувається зовсім не у Венеції, а в сільській місцевості Англії; і не в 1940-ті, а в 1960-ті. Вбивство трапляється не під час спіритичного сеансу, а після дитячого свята.
Деякі дійові особи «Привидів у Венеції» вигадані Браною та його незмінним сценаристом Майклом Гріном (наприклад, зіграний Ріккардо Скамарчіо венеціанський поліцейський навряд чи міг з'явитися в першоджерелі), інші носять ті ж імена, що в романі, але повністю змінилися їх вік, соціальне становище та сюжетна функція. Важче відшукати не десять відмінностей фільму від книги, а хоча б кілька пунктів, за якими вони схожі.
Найважливішим збігом є тутешній Ватсон, герой-помічник, який асистує Пуаро в розслідуванні. Як і в романі «Вечірка на Геловін», це письменниця Аріадна Олівер, наскрізна героїня кількох книг Крісті. Але якщо у письменниці ця любителька яблук — персонаж майже комедійний, недалека й балакуча літня леді, що пише детективні романи, то у Брани це самовпевнена і прониклива дама в капелюсі і пальто — ключова дійова особа (Тіна Фей). Більше того, в ній легко помітна сама Агата Крісті.
Згідно з фільмом, вона пише не просто детективи, але бестселер за бестселером, в основі яких розслідування Пуаро (саме Олівер принесла йому славу). Але цього разу автор виходить з-за лаштунків, щоб кинути виклик своєму герою та позмагатися з ним у розгадуванні чергової таємниці. Інтертекстуальний компонент, що відображає змагання авторів фільму з «королевою детектива», надає інтризі нового сенсу.
Інші елементи, що перейшли у фільм із роману: яблука, які героям треба дістати зубами з води, і втоплення в цій самій воді, смерть невинної дівчини, розслідування давно скоєного злочину як ключа до нового вбивства. А ще — розумний хлопчик Леопольд, який протягом фільму читає книжку Едгара Аллана По; роль, доручену Джуду Гіллу, Брана істотно поглибив і видозмінив (він відкрив цього актора в автобіографічному «Белфасті»).
Нові компоненти мозаїки, що ускладнюють її і розставляють по-новому акценти: посттравматичний синдром персонажів, які пережили Другу світову (як показували попередні фільми Брани, сам Пуаро став детективом через досвід, отриманий в окопах Першої світової), бджільництво та викриття окультиста-шарлатана - у цій ролі несподівано з'являється свіжа оскарівська лауреатка Мішель Йео. І, зрозуміло, Венеція, перетворена на ключового персонажа.
Класичний герметичний детектив змінює свої обриси, коли підозрювані у вбивстві виявляються замкненими у старовинному венеціанському палаці. Цей простір за визначенням не може бути замкнутим — у ньому неминуче знайдуться потайні ходи, підземелля, горища, балкони та інші секрети. А цей конкретний палац ще є й проклятим. Колись у епоху великої чуми тут убили дітей, і тепер їхні примари мстять лікарям та медсестрам. На цій легенді — плід вигадки Гріна та Брани — збудована додумана за Крісті частина сюжету.
Проте важливіше сценарних вигадок — кіномова, яка у «Привидах у Венеції» дивує несподіваною винахідливістю. Різні фільтри, що приглушають і злегка спотворюють кольори, не тільки створюють ретро ефект, але ніби показують вічно сутінковий світ Венеції через призму туману. Оператор Гаріс Замбарлукіс не дозволяє собі ні кадру у простоті: один план знятий зверху, інший ніби з рівня статі, раптовий надвеликий план монтується із загальним. Все зроблено для дезорієнтації глядача.
Галюцинаторну атмосферу підтримує музика. Вперше Брана працює з нескінченно обдарованою ісландкою Гільдур Гуднадоттір, яка продемонструвала в «Чорнобилі» та «Джокері» вміння наголошувати на прикордонних станах психіки тривожними та депресивними мотивами. Нагнітаючі саспенс струнні за кадром повністю змінюють найтеатральніший і традиційний елемент дії — кульмінаційну мову Пуаро, з якої ми дізнаємося ім'я і мотив вбивці.
Як відомо, містичний трилер — головний ворог та опонент детективного жанру, якому слід пролити світло на сутінкову зону традиційних забобонів та невиліковних фобій. Саме тому міс Олівер у зав'язці фільму вимагає від Пуаро бути присутнім на спіритичному сеансі та викрити очевидну шахрайку, здатну чути голоси мерців. З оманливою легкістю вирішивши завдання, самовпевнений бельгійський детектив незабаром з'ясовує, що багато зловісних таємниць все-таки не мають раціонального пояснення.
Саме такий висновок пропонує зробити з цього розслідування і сам Кеннет Брана, який порушує найважливіше табу жанру та додає до чистої логіки чималу дозу сюрреалістичності та казковості. Але якщо в рамках суворого канону це і злочин, то не найтяжчий.