Архімандрит Іоасаф: Моє головне завдання на фронті — щоб людина вижила
З Архімандритом Іоасафом (Перетятько), намісником Спасо-Преображенського монастиря (село Нещерів Обухівського району Київської області) Української Православної Церкви та водночас тактичним медиком, ми говорили за два дні до його повернення на фронт.
Ми зустрілися у каплиці Свято-Троїцького Іонінського монастиря УПЦ, та часу на розмову було не так багато. Наш співрозмовник мав ще вирішити не тільки церковні справи, а й гуманітарні: оформити документи на автомобілі для фронту, завантажити їх гуманітаркою, та й самому підготуватися до поїздки.
Як так вийшло, що ви і настоятель монастиря, і тактичний медик. Як прийняли для себе рішення піти на війну?
Я сам ніколи для себе не вирішую. Господь своїм промислом показує напрямок.
Прийшли люди з нашого фонду підтримки захисників України та сказали: «Ми знаємо, що ви офіцер, брали участь у миротворчій місії в Іраку (2004 рік – прим. ред.). Маєте бойовий досвід. Нам такі люди потрібні. Чи не хочете повчитися практичної медицини, щоб потім рятувати життя наших бійців?» Я відповів: «Звичайно. Якщо ви прийшли, значить, Господь прислав вас до мене».
Так я потрапив до цієї історії. Пройшов курси для парамедиків і тепер їжджу на ротації.
Чи часто на фронті буваєте?
Це буде для мене третя ротація. Їжджу настільки часто, наскільки дозволяє завантаження монастирем.
Як «на нулі» ставляться до того, що ви священик УПЦ?
Тут важливо розуміти, ким я туди їду. А їду я, передусім, рятувати життя хлопців. Саме як тактичний медик.
Якщо розмова не заходить про віру, я ніколи ці питання не піднімаю. Якщо заходить, то не приховую, що я священик, намісник монастиря.
Розумієте, там люди дивляться не на назви, не на картинку. Вони дивляться на те, що ти робиш, наскільки ти готовий заради ближнього ризикувати своїм життям, наскільки ти готовий впрягатися заради того, щоб урятувати життя людини, щоб працювати в команді.
І коли бачать, що ти такий самий, готовий робити багато речей, як і вони, то ти їм уже важливий як людина.
Ось цього у звичайному житті не вистачає. Ми звикли звертати увагу на імідж і судити із зовнішніх проявів. А що нам каже духовне життя? Не зважай на зовнішній вигляд.
Іоанн Хреститель жив у пустелі, ходив брудний, обірваний… Зараз би сказали – «бомж». Але це була людина, до якої прагнули дуже багато. Бо побачивши його духовне життя, люди переставали помічати зовнішнє.
Тобто у мирному житті інакше?
Ми кидаємося на якісь атрибути зовнішності замість того, щоб проникнути вглиб людини, проблеми, явища.
Мені не важливо, якого віросповідання – важливо, яка людина. Я це в Іраку зрозумів, де служив капеланом. Там мусульмани дуже шанобливо ставилися до мене, зокрема й тому що був представником православної церкви.
Це один з моментів, який я хотів би змінити в нашому житті. Впевнений, тоді було б менше конфліктів. Це важливо особливо зараз, коли потрібна консолідація українського суспільства перед спільним ворогом.
Як ви ставитеся до того, що у вашій церкві виявилося багато «любителів руського миру», зрадників?
Скільки тих, хто не належить до Української православної церкви, виявились зрадниками? Адже цього ніхто не підраховує.
З іншого боку, будь-яка організація складається насамперед з людей. Немає абсолютно чистої організації. Перебіжчики є скрізь.
У будь-яких спільнотах обов'язково будуть негідники. Навіть серед учнів Христа, дванадцятьох апостолів, виявився один зрадник. Тоді чого ми вимагаємо від нас, які Христа не бачили і тільки відчувають Його?
Скажімо, я вже багатьом руки не подам. Для мене головне — дотримуватись своїх морально-етичних та духовних норм, у тому числі не виявитися зрадником. Зрадником України, своєї власної Церкви, свого монастиря...
Я спілкуюся тільки з тими людьми, які викликають у мене повагу, і мені не важливо, з якої вони організації. Я ж не можу судити про всіх журналістів лише тому, що мені траплялися журналісти негідники. Те саме стосується і Церкви, і решти.
Проте проблема існує. Можливо, керівництво УПЦ мало б провести якесь самоочищення?
Зрада — це вибір самих людей, і якщо людина щось робить не так, то має відповідати перед державою. Кожен, хто переступає через закон, повинен нести відповідальність, і кримінальну зокрема. Це робота держави та її правоохоронних органів.
До церкви не можна підходити із загальним мірилом. Ми живемо не за наказами, а за благословенням. А благословення дуже цікава річ. Тебе благословляють і кажуть: «Добре, якби ти робив ось так». А ти подумав і кажеш: Ні. І тобі відповідають: «Ну ні, то ні».
Це вільний вияв волі людини. Навіть у монастирі — багатьом здається, що тут панує повна слухняність, як намісник скаже, так і буде… Але, приходячи до монастиря, кожен сам погоджується відсікати свою волю, щоб зростати духовно.
У той же час я, наприклад, братії завжди кажу: «У нас ворота відкриті як в один бік, так і в інший». Хто не згоден - вільний піти.
З початком війни з ваших парафіян були ті, хто перестав ходити до церкви через те, що змінив своє ставлення до УПЦ?
Були, але тільки ті, хто не погоджується з нашою патріотичною позицією. Ті, хто вважав, що ми досі пов'язані з московським патріархатом, побачили, що жодного зв'язку немає. Йшли ті, хто вважав, що росія права.
Блаженніший Митрополит Онуфрій з першого дня війни відкрито заявив, що Церква залишається зі своїм народом та засудив агресію російської федерації.
Я вважаю себе патріотом і доводжу це не словом, а справами. Там, на фронті, моє головне завдання — щоб людина залишилася живою, щоб вона повернулася додому і з нею було все гаразд.
І наша Церква також: скільки волонтерської допомоги було зібрано, скільки парафіян наших зараз воює, захищає незалежність України. Якщо взяти парафіян нашої Церкви у відсотковому співвідношенні, то виявиться, що кожен другий на фронті чи задіяний у волонтерстві. Тому що ми хочемо тут, на своїй землі, у вільній країні, жити та вірити у Христа.
