Антракт

Англ.: intermission; нім.: Pause; ісп.: intermedio; франц.: entracte.

Антракт – проміжок часу між актами (діями), коли гра переривається і публіка, якій сповіщають про повернення до реального часу, до щоденних клопотів і про припинення ілюзії, тимчасово покидає глядацький зал.

Антракт є вимушеним етапом з огляду на потребу заміни протягом тривалоїпе­рерви нерухомих і рухомих декорацій. Однак його функція передусім соціальна.

Узви­чаївся він у придворному театрі епохи Відродження, оскільки дозволяв глядачам поглянути один на одного і продемонструвати свої шати (цим пояснюється відома у ХІХ ст. традиція хизуватися одягом у фойє Паризької Опери та Комеді Франсез).

Класична драматургія допускає антракти, намагаючись мотивувати їх і сприяти ілюзії: “В інтервалах між актами театр порожніє; проте дія поза простором і сценою не припиняється”. Або ще: “Антракт є відпочинком хіба що для глядачів, але не для акторів. Персонажі обов’язково продовжують діяти в інтервалі між актами” [Мармонтель (Marmontel, 1763)]. Тривалість антракту не грає жодної ролі, якщо він мотивується дією, котра продовжується поза лаштунками: “Оскільки дія не припиняється ні на мить, то, коли немає дійства на сцені, воно обов’язково триває поза сценою. Зупинок нема. Перерв немає” [Дідро (Diderot. “Discours de la poésie dramatique”, chap.15)].

Однак антракт, окрім згаданої вище ілюзорної правдоподібності, має ще й низку інших підстав. Передусім це психологічні потреби глядачів. Адже глядач більше двох годин без відпочинку не може зосереджуватися. Треба відпочити й акторам.

Повернення глядачів до буденності, хочуть вони, чи ні, спонукає їх глибоко замислитися над щойно побаченим, оцінити творчі зусилля трупи, узагальнити й певним чином потрактувати отримані враження. Відтак у глядача прокидається критичний погляд. Тим-то й не дивно, що епічна драматургія сприяє, ба навіть збільшує кількість пауз упродовж вистави, схиляючи публіку “втручатися” у моменти відсутньої ілюзії. З іншого боку, в наш час у сценічних поставах, базованих на засобах зачудування публіки й специфічному ритмі, часто обходяться без цих моментів перепочинку. Сучасний глядач, немов прикутий, сидить, похнюпивши носа й відчуваючи біль у спині, від сидіння в “безжальному” для анатомії людини кріслі, не має жодної можливості висловити свого невдоволення, позаяк чує постійні заклики до примусової участі в “месі на сцені” без права переривання процесу вистави. Внаслідок цього неприємного випробування інтелігенція не відвідує театру.