Англ.: classical dramaturgy; ісп.: dramaturgia clásica;франц.: dramaturgie classique.1. Історично класична драматургія у Франції утвердилася між 1600 і 1670 рр.Ж.Шерер (J. Scherer, 1950) розрізняє архаїчний період (1600–1630), докласичний період (1630–1650) і власне класичний період (1650–1670).2. Вислів “класична драматургія” вказує на формальний тип драматичної будови й репрезентації світу, а також на самобутню логічну систему драматургічнихправил і законів. Правила, які повиводили у ХVII ст. тодішні “мужі науки” і якихпотребувала публіка для задоволення своїх уподобань, перетворилися у когерентнусукупність характерних для функціонування певних критеріїв просторовочасовихструктур, правдоподібностей* та способів сценічної презентації.3. Єдність дії обмежено одним головним дійством. Одне і друге явище обов’язково існує паралельно з виникненням та розв’язкою конфлікту. Зображуваний світнеминуче вимальовується у певних досить строгих рамках: тривалість протягом однієї доби, одне й те саме місце, сценічна презентація, яка не може шокувати ні доброго тону, ні етикету порядності*, ні правдоподібності.4. Цей тип драматургії (з огляду на внутрішню когерентність і пристосування до літературногуманістичної ідеології тогочасної епохи) зберігався аж до появипосткласичних форм (Маріво, Вольтер) і знову ожив у ХIХ ст. в добре скроєній п’єсі* й мелодрамі*, а також у ХХ ст. у бульварній* комедії та телефейлетоні. Починаючи від моменту, коли ця драматургічна модель викристалізувалася в канонічну форму (коли психологосоціальний аналіз людини знову став предметом гуманітарнихнаук), вона заблокувала будьяке формальне новаторство і будьякий новаторськийпідхід до дійсності. Тому й не дивно, що новітня естетика брутально відкинула згадану модель: у XIX ст. так вчинила романтична драма (хоча все ще продовжувалазвертатися до моделі, яку сама ж і заперечувала), а на початку ХХ ст. це вже характерно для течій натуралізму, символізму та епічності.Літ.: D’Aubignac, 1657; Marmontel, 1787; Bénichou, 1948; Bray, 1927; Shondi, 1956;Anderson, 1965; Jacquot, 1968; Pagnini, 1970; Fumaroli, 1972; Truchet, 1975; R. Simon, 1979; Scherer, 1986; Forestier, 1988; Regnault, 1996.
